Ланівці – це люди, і місто для людей!
Місто для людей, але це не тільки освітлення міських вулиць чи прибирання та вивіз того ж таки сміття. Так, це важливо, а ще кабінетна або паперова робота, що з’їдає повсякдення для міського голови.
Чи не тому постало завдання, а разом й інціатива: давайте запросимо людей на святковий прийом у мерію і поговоримо про місто. Кого запросити, є ж депутатська квота. Хіба цього не достатньо? Не достатньо: депутати є депутати, – цифри, обрахування затрат, критика. Цього вистарчає у спілкуванні міського голови з жителями міста?
Ланівці – місто не велике. А так, на живу, щоб дивитись у вічі, та й люди говоритимуть про місто: про місто з історією для міста, культурою для міста, з любов’ю для… чи заради міста. Ланівці – моє рідне місто.
Головний ризик – чи запрошенні на зустріч за столом міського голови довіряться атмосфері відкритості, може, тут і існує своя прихована задумка (просто для спілкування, на чай, що ви – дорогі містяни – так багато зробили та робите для міста).
Така зустріч відбулася, і запрошенні були, – список для запрошення укладали за народним рейтингом: місто про них говорить – батьки дітей, діти, люди знають, довіряють, зустрічають кожен день на вулиці.
Цікаво, що не збігався вік для запрошених та квота успіху ( зразкової успішності) та поваги від містян: Таня Мазурик – учениця 11 класу, відома як блогер “Совка”, що подає інформацію про місто на своїй сторінці через мережу вільного доступу (інтернет), Катерина Сергіївна Гринчак – авторка матеріалу про Ланівці (десятихвилинний фільм “Ланівці: золотий перетин”). Матеріал, що засвідчує з розповідей Катерини Сергіївни перехід двох чи трьох поколінь історії для Лановець.
Несподіванкою для запрошених було те: а що такого “героїчного” зробила я для міста? Це майже чи недослівний подив з уст Людмили Василівни Груць. Це вже потім всі присутні дізналася, що Людмила Василівна з династії працівників пошти: дідусь працював на пошті, мама працювала. Для мене пошта – це моє життя. Для ланівчан – це приязнь з боку працівника та оптимізм у спілкуванні. І не тільки.
Чотири каденції депутатом міської ради була Марія Миколаївна Вишневська. Прибула на запрошення з Волиці: я думала, що про мене забули. Що не вистарчало, так це підтримки. Задумки, ідеї допомогти, зробити чомусь добігали до “бордюра” і впирались. Чи то в байдужість, чи в не бажання змін. Але оптимізму у пані Марії вистарчає і зараз. Місто повинно жити для молодих. Прозвучало побажання: а щоб так посидіти за чашкою кави при зустрічі для старших, людей мого віку! Місто немає простих їдалень, звичного, а не ресторанного меню та розцінок.
Був ризик, що людей запросили, щоб висловлювали подяку міському голові: це вперше місто в особі міського голови виділило кошти на пошиття сценічних костюмів для зразкового танцювального дитячого ансамблю “Ольвія”. І подяка аж ніяк не виходила постановочною чи з режисованою, тим більше, коли у людини відверта усмішка на устах.
Коли оголошують номінантів на перемогу в тому чи в іншому заліковому конкурсі (і “Ольвія”, і “Горинка” – лауреати багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів серед дитячих колективів), то наступне запитання після оголошення переможця: а Ланівці – то де? І хто вони – Ланівці?
“Не раз приходилося довго пояснювати без карти України: хто вони і де вони Ланівці”- з усмішкою знайомила присутніх про успіхи ( зразкові успіхи!) Ольга Григорівна Голишева.
“Ланівці – це люди, і місто для людей!” – головний лейтмотив зустрічі, що співпав із датою Різдва для багатьох країн Європи. Тому й прозвучала старовинна колядка у виконанні тріо учасників ансамблю “Горинка”. Голоси розбивались об стелю кімнати від співу двох дівчаток – Аліни Кондратюк та Сніжани Кузьменюк – та їхнього наставника Ірини Степанівни Криси; розбивались і обсипали, мов зерна, присутніх щедротами коляди та віншування.
“Коли ми були на прямому ефірі в обласному телебаченні, то нас роз’єднали – і мене, і Олега, розчинили серед “монстрів” юриспреденції, – коментує власну думку Ольга Петрівна Магдич. – Проте мене спас від страху запал Романа Володимировича”. А Ланівці за протести проти “підпільного” свинокомплексу відтепер знає уся Україна.
– Не потрібно боятись майбутнього, за нього потрібно боротися. Приходять зміни, діти швидко їх сприймають. Вони готові до змін, а особливо, коли готовність до змін демонструють дорослі. Основне для дитини – це спілкування, повага при спілкуванні до співрозмовника – дитини, – ділилась з присутніми своїми думками Ольга Петрівна Сурова.
– Не можна признаватися, що я бабуся і пенсіонер. Діти люблять успіх, гру. Папірчика не кидати поза смітник можна навчити тільки з дитячого віку. Як і не купляти непотрібні, зайві речі для людини.
Папірчики на вулицях міста (а ще слова лайки, нецензурщини), то як осине гніздо, захвилювали всіх: всі присутні мали живі приклади (рани).
Лайливу лексику зі сторінок сучасних літтворів та їх авторів вивчав із присутніх тільки Юрко Матевощук.
– Це було темою моєї курсової. Лаються не автори, а їх герої. Література повинна іти не за авторами, а за героями. Місто відстане назавжди, як не піде за новим часом, за новими майданчиками та проектами для культури.
Які пам’ятники і кому їх ставити у Ланівцях – ледве не стали темою (тим таки майданчиком) для суперечки – діалогу для Івана Лобуня та Юри Матевощука. Напевно, так би сталось, якби “стіл” не був круглим, – відкритим для дискусії, приязні та святкового настрою.
Продовженням святкового настрою стало запрошення пригощатись цукерками, лакомками та кавою.
Іван Лобунь